Правда про штрафбати і загордзагони у Другій світовій стор.139

говоренного! Я йому кинув: «Це вбивство!» — але він знову усміхнувся. Це до характеру тогочасних енкаведистів…»
Але самострельщики, як і втікачі з штрафних частин, знали, на що йшли, — в умовах фронту ніхто не міг дати ще одного шансу такому ненадійному «бійцю»…

«ЧИЯ КУЛЯ СОЛОДШЕ — СВОЯ ЧИ ЧУЖА?»

Ця риторична фраза десятки (якщо не сотні) разів була озвучена вітчизняними особистами і не тільки ними. Правильна відповідь — чужа, тому що ніяких «поблажок» у вигляді продуктових карток родичам страчених за вироком військового трибуналу не належало. На відміну від рідних загиблого в бою з німецько-фашистськими загарбниками. Боягуза чекала безіменна могила.

ВТІКАЧІ З ШТРАФНИХ ПІДРОЗДІЛІВ

Серед тисяч штрафників були і герой, і труси. Тому були і випадки здачі солдатів у німецький полон і дезертирства, причому часто непродуманого, імпульсивного, тварини, судорожних спроб врятувати життя, за будь-яку ціну уникнути загрожує на фронті небезпеки… У книзі А. В. Пыльцына «Штрафний удар, або Як офіцерський штрафбат дійшов до Берліна» розповідається про один з таких випадків, коли в бойових умовах необхідно було терміново відновити зв’язок: «Семикін сидів біля рації і намагався її виправити. Усунути розрив проводу зголосився штрафник з мого взводу. Я його запримітив ще під час формування. Тоді у нас вже рідко з’являлися «оточенці», але він був одним з них. Якийсь він завжди був «пришибленный», неактивний, що називається, «собі на умі». Мене, взагалі-то, дещо здивувала його рішучість, але порадувало те, що

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code