Чорний паркан

— Знову Пульдора з ранку всі великі гарбузи до себе перекотила. З вечора ж дивилася — як поросята лежали, а тепер одні маленьки залишилися. Ну, постривай, вже я сьогодні з городу ні ногою! Вистеживши…

Приблизно такі слова ми з братом чули від баби Марини щоліта, коли батьки привозили нас гостювати до неї на Україну. Пульдора (було це похідним від імені або сільським прізвиськом, не знаю) жила поруч з бабусею. Їх городи сходилися разом, і огорожі між ними не було. У моменти, коли сусідки були дружні, вони, що називається, були не розлий вода, але коштувало їм через щось посперечатися, кожна починала звинувачувати іншу в перекочуванні гарбузів.

Що стосується мене, то ніякого недружнього ставлення до Пульдоре я не відчувала, і навіть, незважаючи на те, що в часи перемир’я вона бувала у бабусі досить часто, тепер я її зовсім не пам’ятаю.

Я добре пам’ятаю – іншу. Я не любила і боялася її, страшну стару. Вона жила навпроти бабусиного будинку в маленькій, майже пішла в землю, і тому, як мені здавалося, зловісної хаті. Похмурості її житлу додавали чорний паркан і чорна хвіртка. Рік за роком вона фарбувала їх в траурний колір, тужливим плямою виділяючи на тлі веселеньких синьо-зелено-блакитних сусідських парканчиків. Ми з братом боялися Стару і, наслухавшись маминих казок, вважали її відьмою. Варто було їй, згорблена, у чорній тілогрійці, надітій поверх давно втратив колір лляного сукні, і в такій же чорній хустці, з-під якого стирчала біла солома волосся, вилізти на вулицю, як ми кричали один одному «Відьма, відьма!»і миттєво забігали у двір. Я не знаю, чи чула вона нас, але щось мені підказує, що так…

— Ба, а стара навпроти-відьма, так? – запитували ми за обідом.

– Тю на вас, – відмахувалася баба Марина. — На хорошу людину поклеп зводите. Горемика вона — ось хто. І, повернувшись до діда Івана, починала: «вже якщо хто і плутається з ворожою силою, так це Пульдора…»І бабуся заводила пісню про гарбузи.

Одного разу я почула, як баба Марина розповідала якійсь приїжджій жінці про долю Старої. За бабиним словами виходило, що була стара колись першою красунею і полюбив її самий гарний хлопець, і були вони дуже щасливі. А потім почалася війна, і гарного хлопця забрали на неї і там убили.

– Залишився у неї син Миколка, років семи, – тихо говорила баба Марина. — І вже так вона його любила, так любила! Коли під німцями ми жили, пущі очі його стерегла. Німці в сарай жити вигнали, так вона все боялася, що Миколці холодно буде. Він засне, а вона його гріє: дихає-дихає на личко, на ручки, щоб синочку тепліше було…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code